у моєї мами є велике захоплення площею близько 30 метрів квадратних. це її клумба. коли там розцвітає щось нове, моя мама їсть мені мозок, щоб я негайно приїхала і це сфотографувала.
хочу поділитися з вами особо вопіющими випадками краси на клумбі (боюсь, хронологія буде не дотримана, але кому яке діло):)

( більше )
хочу поділитися з вами особо вопіющими випадками краси на клумбі (боюсь, хронологія буде не дотримана, але кому яке діло):)

( більше )
фрази на зразок "якби не перемога у ВВВ, то нас би не було (ми би не народилися)" мене дуже дивують.
по-перше тому, що у фізичному сенсі "нас би не було" ще з багатьох інших причин. ну наприклад, мене б не було, якби мою бабусю розприділили після технікуму на роботу не в обухів, а, скажем, у миронівку, де вона б ніколи не зустріла мого дідуся.
хоча з другого боку, залишається велика загадка природи, як же все-таки розподіляються оці штуки, котрі називають душами, оці маленькі усвідомлення "я" у фізичні тіла мешканців цієї планети? ну скажем, чого моє "я" - це щось жіночої статі, це щось тут в Україні, і якими-такими шляхами все сталося саме так, чому це ж саме "я" не потрапило, наприклад, у тіло бразильського продавця фруктів? можливо, усе заплановано саме так, що моє "я" могло потрапити лише у жіноче тіло, лише в цій місцевості, лише в певний час, тобто вибору не було? або нічого не заплановано, і це повний хаос, і це чиста випадковість, і плюс-мінус "один помах крил метелика", і моє "я" з’явилося би десь в іншому образі? але в обох випадках - до чого тут війна?
звичайно, я можу допустити, що коли так говорять, то мають не увазі не себе-коханих, а деяку спільноту. скажем, народ. український? ну якщо говорити про деяку сукупність людей, що ідентифікували себе як українці у той час, то мабуть таки да, якби цю війну програли, то таких вижило би менше. мабуть. хоча війна, по суті, мало змінила становище українців як нації. як були в союзі, так і лишилися.
і ще.
якби "нас би не було", то нам було би байдуже до того факту, що нас нема. бо нас нема. у цій фразі є чистий страх свого небуття, який, мені здається, ще більший, ніж страх смерті. тому що смерть - це те, що настає після буття. а оце "не було" - це як суцільна смерть, без буття.
І тільки ми, нарочито видимі,
Тільки ми, нарочито існуючі,
Більше всього на світі перелякані
Свого власного небуття
ну і ще, очевидно, припущення "нас би не було" оцінюється однозначно як негативне. ну да, ну да, без нас би тут усе загнулося однозначно.
п.с. пост не про перемогу, день перемоги, подвиг ветеранів чи ще щось подібне. пост про фразу.
по-перше тому, що у фізичному сенсі "нас би не було" ще з багатьох інших причин. ну наприклад, мене б не було, якби мою бабусю розприділили після технікуму на роботу не в обухів, а, скажем, у миронівку, де вона б ніколи не зустріла мого дідуся.
хоча з другого боку, залишається велика загадка природи, як же все-таки розподіляються оці штуки, котрі називають душами, оці маленькі усвідомлення "я" у фізичні тіла мешканців цієї планети? ну скажем, чого моє "я" - це щось жіночої статі, це щось тут в Україні, і якими-такими шляхами все сталося саме так, чому це ж саме "я" не потрапило, наприклад, у тіло бразильського продавця фруктів? можливо, усе заплановано саме так, що моє "я" могло потрапити лише у жіноче тіло, лише в цій місцевості, лише в певний час, тобто вибору не було? або нічого не заплановано, і це повний хаос, і це чиста випадковість, і плюс-мінус "один помах крил метелика", і моє "я" з’явилося би десь в іншому образі? але в обох випадках - до чого тут війна?
звичайно, я можу допустити, що коли так говорять, то мають не увазі не себе-коханих, а деяку спільноту. скажем, народ. український? ну якщо говорити про деяку сукупність людей, що ідентифікували себе як українці у той час, то мабуть таки да, якби цю війну програли, то таких вижило би менше. мабуть. хоча війна, по суті, мало змінила становище українців як нації. як були в союзі, так і лишилися.
і ще.
якби "нас би не було", то нам було би байдуже до того факту, що нас нема. бо нас нема. у цій фразі є чистий страх свого небуття, який, мені здається, ще більший, ніж страх смерті. тому що смерть - це те, що настає після буття. а оце "не було" - це як суцільна смерть, без буття.
І тільки ми, нарочито видимі,
Тільки ми, нарочито існуючі,
Більше всього на світі перелякані
Свого власного небуття
ну і ще, очевидно, припущення "нас би не було" оцінюється однозначно як негативне. ну да, ну да, без нас би тут усе загнулося однозначно.
п.с. пост не про перемогу, день перемоги, подвиг ветеранів чи ще щось подібне. пост про фразу.
малоприємний фільм про малоприємних людей, за якими неприємно спостерігати. але в чомусь цікаво. ну мабуть як цікаво підслуховувати сварку сусідів або дивитися "інтрігі-скандали-расслєдованія". 
у фільмі нескінченно довгі кадри, в яких мало дії. Єлена прибирає. Єлена кудись їде. Володимир кудись їде. Син Єлени і внук Єлени граються на приставці. усе це створює враження загальної безподійності і порожнечі їхнього життя, і ніби так усе триває уже багато років. власне, з фільму можна без проблем зробити короткометражку хвилин на 25-30.
в цьому фільмі нікому не хочеться співчувати. ні Єлені, котра "она-же-мать" і заради своїх дєточок кістьми лягає, ні цих її уродських дєточок, ні її холодного, гонорливого чоловіка, ні його навіжену дочку. взагалі-то мені хотілося, щоб хтось із потомства Єлени опинився убієнним, тобто щоб спрацював принцип "око за око". але кіно несправедливе, як і життя, в общім-то.
зачепили мене тільки останні кадри, коли в квартиру Володимира припхалося усе сімейство Єлени. за весь фільм я встигла звикнути до рівних гладких поверхонь цієї квартири, до її стриманої і приємної кольорової гамми, до загального враження вільного простору цього помешкання, і я навіть почала їй симпатизувати, принаймні на контрасті з засраністю квартири сина Єлени. і ось, ці варвари приперлися в такий холодний, недоторканний, аристократичний інтер’єр, і вже збираються його засрати. фу.
в принципі, це непоганий фільм, який не зачіпає, тому що герої не викликають ні співчуття, ні бажання ідентифікувати себе з кимсь із них.
у фільмі нескінченно довгі кадри, в яких мало дії. Єлена прибирає. Єлена кудись їде. Володимир кудись їде. Син Єлени і внук Єлени граються на приставці. усе це створює враження загальної безподійності і порожнечі їхнього життя, і ніби так усе триває уже багато років. власне, з фільму можна без проблем зробити короткометражку хвилин на 25-30.
в цьому фільмі нікому не хочеться співчувати. ні Єлені, котра "она-же-мать" і заради своїх дєточок кістьми лягає, ні цих її уродських дєточок, ні її холодного, гонорливого чоловіка, ні його навіжену дочку. взагалі-то мені хотілося, щоб хтось із потомства Єлени опинився убієнним, тобто щоб спрацював принцип "око за око". але кіно несправедливе, як і життя, в общім-то.
зачепили мене тільки останні кадри, коли в квартиру Володимира припхалося усе сімейство Єлени. за весь фільм я встигла звикнути до рівних гладких поверхонь цієї квартири, до її стриманої і приємної кольорової гамми, до загального враження вільного простору цього помешкання, і я навіть почала їй симпатизувати, принаймні на контрасті з засраністю квартири сина Єлени. і ось, ці варвари приперлися в такий холодний, недоторканний, аристократичний інтер’єр, і вже збираються його засрати. фу.
в принципі, це непоганий фільм, який не зачіпає, тому що герої не викликають ні співчуття, ні бажання ідентифікувати себе з кимсь із них.
да, я продовжую лікувати зуба і не можу про це не поговорити.
вчора хвилин 15 неформально і поза межами клініки спілкувалася з мальчіком-стомалогом. розмова почалася моїм банальним питанням "то як у тебе справи?"
- сьогодні була операція, вийшов, руки по локті в крові. хворий такий попався, дядько, я йому вколов анестезію, а він все одно кричить, що боляче. але так не може бути, анестезія блокує больові рецептори. правда, ще є рецептори тиску, людина відчуває тиск скальпеля, і їй здається, що боляче, але насправді то не біль, а тиск.
...
(з хижим блиском в очах)
-о, а давай тобі видалимо твої восьмі зуби. вони в тебе проблемні.
не турбують? ну будуть турбувати, це я тобі як лікар кажу. то давай краще видалимо зараз, у мене якраз хірургія.
та давай, та що тут такого, та чого ти?
(майже образившись) ну як хочеш. але в тебе ще будуть з ними проблеми.
...
у мене були пари в моргу. там людей ріжуть. отакенним ножем, дуже гострим, він прям як масло ріже. знаєш, як роблять розтин? дістають всі органи, роздивляються (ще трохи про розтин) тепер дуже боюсь померти не своєю смертю.
ну не жесть?
взагалі він мені здався схожим за характером на Шерлока Холмса у версії ВВС.
подумала, що треба розширювати коло знайомств.
вчора хвилин 15 неформально і поза межами клініки спілкувалася з мальчіком-стомалогом. розмова почалася моїм банальним питанням "то як у тебе справи?"
- сьогодні була операція, вийшов, руки по локті в крові. хворий такий попався, дядько, я йому вколов анестезію, а він все одно кричить, що боляче. але так не може бути, анестезія блокує больові рецептори. правда, ще є рецептори тиску, людина відчуває тиск скальпеля, і їй здається, що боляче, але насправді то не біль, а тиск.
...
(з хижим блиском в очах)
-о, а давай тобі видалимо твої восьмі зуби. вони в тебе проблемні.
не турбують? ну будуть турбувати, це я тобі як лікар кажу. то давай краще видалимо зараз, у мене якраз хірургія.
та давай, та що тут такого, та чого ти?
(майже образившись) ну як хочеш. але в тебе ще будуть з ними проблеми.
...
у мене були пари в моргу. там людей ріжуть. отакенним ножем, дуже гострим, він прям як масло ріже. знаєш, як роблять розтин? дістають всі органи, роздивляються (ще трохи про розтин) тепер дуже боюсь померти не своєю смертю.
ну не жесть?
взагалі він мені здався схожим за характером на Шерлока Холмса у версії ВВС.
подумала, що треба розширювати коло знайомств.
у рекламістів щось трапилося зі смаком. не з тим, що художній, бо з ним у них давно повний швах, а з тим, що в рецепторах в роті. інакше я ніяк не можу пояснити той факт, що кохання в когось асоціюється зі смаком ковбаси, а чіпси мають смак футбольного м’яча (інакше чого би м’яч стирчав із пачки з чіпсами).


і бонусом - прєкраснєйша адресна реклама у фейсбуці від нєкоєго астролога, що прийшла просто так у приватні повідомлення
До повноти сприйняття астрологом Вашої свiтлини не вистачає деяких дрiбниць - року, мiсяця, числа, часу та мiсця народження. Повiдомте про них, якщо на то буде Ваша ласка, Марiно.
канєшно, канєшно, по моїй фотографії зразу ж видно, що я желаю, аби її у всій повноті сприйняв астролог %)
і бонусом - прєкраснєйша адресна реклама у фейсбуці від нєкоєго астролога, що прийшла просто так у приватні повідомлення
До повноти сприйняття астрологом Вашої свiтлини не вистачає деяких дрiбниць - року, мiсяця, числа, часу та мiсця народження. Повiдомте про них, якщо на то буде Ваша ласка, Марiно.
канєшно, канєшно, по моїй фотографії зразу ж видно, що я желаю, аби її у всій повноті сприйняв астролог %)
всі хвороби - від нервів. і зуби хворіють від нервів теж. у буквальному розумінні.
у мене в зубі помер нерв. правда, сталося це півроку тому, а я навіть і не помітила. він помер - і через це стало хворіти щось там у районі кістки, в яку вставлені зуби. але цього я теж не помітила.
а потім я перенервувала. і мертвий нерв плюс живі потрьопані нерви дали загострення. і вот, я сходила до стоматолога і тепер у мене маріанська впадина в зубі, і мені фізично погано від думки, що я можу щось жувати зубами, і так буде ще тиждень. я проживу тиждень без їжі чи звикнуся з думкою, що треба жувати її іншими зубами?
але я не про те.
я дуже не люблю лікарів, а найбільше я не люблю стоматологів. найчастіше я ходжу до однієї стоматологші, яка мені здається дуже гарною, у неї таке обличчя, яке я би назвала благородно заспаним, і щоб ви там собі не уявили після цього, але це гарно. треба відмітити, що ходжу я до неї з дитинства. і вона протягом багатьох років все одно залишається дуже гарною, принаймні, у моєму сприйнятті і особливо з нижнього ракурсу. тому під час візиту до стоматолога у мене до панічного страху перед стоматологами і болю в зубі додавалася ще естетина насолода.
да...
а тепер у неї виріс син, який теж став стоматологом. і вот я ходила лікуватися до нього. а в нього таке ж саме благородно заспане обличчя. очевидно, естетична насолода при відвідуванні стоматолога тепер забезпечена мені до кінця життя %)
і - аби не залишати від поста тягосне болєзнєнне впєчатлєніє - ось 2 вечірні макрофотографії. да. сьогодні купили кільця. погралися.


у мене в зубі помер нерв. правда, сталося це півроку тому, а я навіть і не помітила. він помер - і через це стало хворіти щось там у районі кістки, в яку вставлені зуби. але цього я теж не помітила.
а потім я перенервувала. і мертвий нерв плюс живі потрьопані нерви дали загострення. і вот, я сходила до стоматолога і тепер у мене маріанська впадина в зубі, і мені фізично погано від думки, що я можу щось жувати зубами, і так буде ще тиждень. я проживу тиждень без їжі чи звикнуся з думкою, що треба жувати її іншими зубами?
але я не про те.
я дуже не люблю лікарів, а найбільше я не люблю стоматологів. найчастіше я ходжу до однієї стоматологші, яка мені здається дуже гарною, у неї таке обличчя, яке я би назвала благородно заспаним, і щоб ви там собі не уявили після цього, але це гарно. треба відмітити, що ходжу я до неї з дитинства. і вона протягом багатьох років все одно залишається дуже гарною, принаймні, у моєму сприйнятті і особливо з нижнього ракурсу. тому під час візиту до стоматолога у мене до панічного страху перед стоматологами і болю в зубі додавалася ще естетина насолода.
да...
а тепер у неї виріс син, який теж став стоматологом. і вот я ходила лікуватися до нього. а в нього таке ж саме благородно заспане обличчя. очевидно, естетична насолода при відвідуванні стоматолога тепер забезпечена мені до кінця життя %)
і - аби не залишати від поста тягосне болєзнєнне впєчатлєніє - ось 2 вечірні макрофотографії. да. сьогодні купили кільця. погралися.
ніколи нічого не перепощувала. але це...
Originally posted by
mr_tasty at Наступ на український дубляж!
Пишу вам, як один із молодих акторів студії "LeDoyen", яка здійснює 60% усього українського дубляжу.
Ще вчора ввечері ми собі спокійно працювали та поверталися додому без жодних думок про те, що може статися.
Сьогодні ж мені колеги розповідають, що на студію вриваються люди з автоматами, нікого не випускають, нікого не впускають. Спробували зв'язатися з координаторами - ті нічого конкретно сказати не можу.
Потім повідомляють, що забрали всю техніку із записаними матеріалами.
Детальнішої інформації ніхто не надавав. Щойно скидають мені посилання:
Сьогодні зранку податкова міліція провела обшук в офісі найбільшого в Україні кінодистрибутора і кінопрокатника, компанії B&H – нібито за несплату податків у сумі 18 млн. гривень.
Після обшуку на студії “Ле Доен” (дочірнє підприємство B&H) вилучили всі комп’ютери і всю звукозаписуючу апаратуру (з яким формулюванням – поки невідомо). Дубляж став повністю неможливий технічно. Студія “Ле Доен” здійснювала 60% усього дубляжу в Україні і була однією з кількох студій в Європі, сертифікованих для запису в системі Долбі. Тепер це в минулому.
Вороги українського дубляжу завдали потужного удару. У кінотеатрах знову будуть показувати фільми, дубльовані в Росії.
Мені чомусь дуже слабо віриться у те, що студія дубляжу №1 в Україні не мала можливості сплатити борг.
Поки що детальнішої інформації, на жаль, немає, але я буду дуже вдячний за інформаційну підтримку. На даному етапі це дуже важливо, бо не впевнений, що про це напишуть у новинах
Не будьте байдужими!

Ще вчора ввечері ми собі спокійно працювали та поверталися додому без жодних думок про те, що може статися.
Сьогодні ж мені колеги розповідають, що на студію вриваються люди з автоматами, нікого не випускають, нікого не впускають. Спробували зв'язатися з координаторами - ті нічого конкретно сказати не можу.
Потім повідомляють, що забрали всю техніку із записаними матеріалами.
Детальнішої інформації ніхто не надавав. Щойно скидають мені посилання:
Сьогодні зранку податкова міліція провела обшук в офісі найбільшого в Україні кінодистрибутора і кінопрокатника, компанії B&H – нібито за несплату податків у сумі 18 млн. гривень.
Після обшуку на студії “Ле Доен” (дочірнє підприємство B&H) вилучили всі комп’ютери і всю звукозаписуючу апаратуру (з яким формулюванням – поки невідомо). Дубляж став повністю неможливий технічно. Студія “Ле Доен” здійснювала 60% усього дубляжу в Україні і була однією з кількох студій в Європі, сертифікованих для запису в системі Долбі. Тепер це в минулому.
Вороги українського дубляжу завдали потужного удару. У кінотеатрах знову будуть показувати фільми, дубльовані в Росії.
Мені чомусь дуже слабо віриться у те, що студія дубляжу №1 в Україні не мала можливості сплатити борг.
Поки що детальнішої інформації, на жаль, немає, але я буду дуже вдячний за інформаційну підтримку. На даному етапі це дуже важливо, бо не впевнений, що про це напишуть у новинах
Не будьте байдужими!

вчора у справах треба було з’їздити в Кіровоград. було кілька годин на те, щоб просто походити містом. фотоапарат не брала і про те не шкодую - Кіровоград не є таким безумовно фотогенічним містом, як Львів чи Севастополь, у Кіровограді трапляються цікаві будинки, але там навколо кожного треба побігати й подумати, як би його так сфотографувати, щоб це не виглядало унило.
взагалі Кіровоград нагадав мені Тернопіль - такий собі невеличкий обласний центр, провінційний і сонний. тільки у Тернополі цікавіше організований простір.
Кіровоград у центрі 2-3поверховий, модерновий або трохи бароковий. не в центрі Кіровоград безісходно хрущовочно-квадратний.
оскільки нормального фотоапарата у мене не було, а була мобілочка, то я фотографували не красОти, а, скажем так, особливості - всякі вивіски, зображення, усе тимчасове і непостійне.
ось така концептуальна прєлєсть

( більше )
взагалі Кіровоград нагадав мені Тернопіль - такий собі невеличкий обласний центр, провінційний і сонний. тільки у Тернополі цікавіше організований простір.
Кіровоград у центрі 2-3поверховий, модерновий або трохи бароковий. не в центрі Кіровоград безісходно хрущовочно-квадратний.
оскільки нормального фотоапарата у мене не було, а була мобілочка, то я фотографували не красОти, а, скажем так, особливості - всякі вивіски, зображення, усе тимчасове і непостійне.
ось така концептуальна прєлєсть

( більше )
треба звернути з людного добре освітленого проспекту на незатишну вуличку з поодинокими ліхтарями, з однаковими рівними цегляними будинками. вони перетікають один в одного, подекуди відмежовуючись лише квадратними чисто функціональними арками, що зараз наглухо запечатані металопластиковими воротами з причини пізнього вечора. машини проїжджають рідко, людей немає взагалі, крім якогось одинокого курця метрів за сто попереду, що швидко викидає недопалок і пірнає в непомітні двері. вони зразу зливаються зі стіною і натякають, що в них сьогодні більше ніхто не зайде.
потім треба звернути в короткий провулок, який упирається в залізничні колії, і тут уже взагалі ніхто не ходить і не їздить, бо чого тут ходити і їздити, якщо тут нема нічого, крім стін.
в кінці провулку є ворота зі сплошного листа металу, і здається, що вони наглухо зачинені, але так лише здається, бо збоку між цегляною стіною і металом є невеличкий проміжок, в який можна протиснутися й потрапити у двір. двір заасфальтований і абсолютно темний, оточений безнадійно мовчазними і темними будинками. дуже тихо, і хороша акустика, і кроки звучать дуже голосно. хочеться йти навпочіпки, щоб підбори так зрадницьки не стукали по асфальту, бо страшно, що хтось зараз почує кроки, і від цього когось можна чекати широкого спектру дій - від негайного нападу до дзвінка в міліцію з приводу незаконного вторгнення. і тут, і тут! у глибині цього двору, що безкінечно тягнеться кудись у ніч, на звук підборів починає непевно намотуватися джаз.
ну ось же воно!
розташування клубу, де відбуваються вечірки, дає можливість відчути себе в америці часів сухого закону, коли в підпільних кабаках наливали протизаконний алкоголь і слухали неблагонадійний джаз. або в фашистській німеччині, де в підпільних притонах танцювали незаконний свінг. або в срср у варіації фільма "стиляги".
п.с. на вечірці врізалася обличчям у плече хлопця, з яким танцювала. в нього на футболці залишився губнопомадний відбиток. соромно було весь вечір. це був до того ж якийсь незнайомий хлопець, і мені навіть вибачитися було соромно. це капець, дєвочки %) всьо, ніякої помади на вечірках.


п.п.с. навесні танцюється як ніколи азартно))
потім треба звернути в короткий провулок, який упирається в залізничні колії, і тут уже взагалі ніхто не ходить і не їздить, бо чого тут ходити і їздити, якщо тут нема нічого, крім стін.
в кінці провулку є ворота зі сплошного листа металу, і здається, що вони наглухо зачинені, але так лише здається, бо збоку між цегляною стіною і металом є невеличкий проміжок, в який можна протиснутися й потрапити у двір. двір заасфальтований і абсолютно темний, оточений безнадійно мовчазними і темними будинками. дуже тихо, і хороша акустика, і кроки звучать дуже голосно. хочеться йти навпочіпки, щоб підбори так зрадницьки не стукали по асфальту, бо страшно, що хтось зараз почує кроки, і від цього когось можна чекати широкого спектру дій - від негайного нападу до дзвінка в міліцію з приводу незаконного вторгнення. і тут, і тут! у глибині цього двору, що безкінечно тягнеться кудись у ніч, на звук підборів починає непевно намотуватися джаз.
ну ось же воно!
розташування клубу, де відбуваються вечірки, дає можливість відчути себе в америці часів сухого закону, коли в підпільних кабаках наливали протизаконний алкоголь і слухали неблагонадійний джаз. або в фашистській німеччині, де в підпільних притонах танцювали незаконний свінг. або в срср у варіації фільма "стиляги".
п.с. на вечірці врізалася обличчям у плече хлопця, з яким танцювала. в нього на футболці залишився губнопомадний відбиток. соромно було весь вечір. це був до того ж якийсь незнайомий хлопець, і мені навіть вибачитися було соромно. це капець, дєвочки %) всьо, ніякої помади на вечірках.

п.п.с. навесні танцюється як ніколи азартно))
я коротко.
недавно прочитала таку думку, що культовий фільм обов’язково має бути фрагментарним, щоб глядач міг складувати його, як пазл, глядачам це подобається. я подумала цю думку і прийшла до висновку, що щось у цьому є, і за цим параметром "Шапіто шоу" дуже навіть "культовий" фільм.
по структурі це 4 новели. головні герої однієї новели є другорядними в іншій. в кожній новелі є момент, коли звучить один і той же монолог, тільки його виголошують різні люди. всі новели закінчуються одним і тим же епізодом - пожежею в шапіто. я би сказала, що таку структуру прописати достатньо важко, і автори справилися.
в цьому фільмі так багато дурості, дурачеств і просто дурі, але все це показано з таким умілітєльним стьобом. просто чудово. рекомендую.
ой блін, це тягне на бугагашечко всього сьогоднішнього дня.
мені трапилося інтерв’ю Любомира Левицького. ви не знаєте, хто це? ну ета же ж той самий чувак, що зняв "Штольню". і вот, він планує зняти новий фільм під назвою - увага! - "Тіні незабутих предків".
і прекрасна цитата, в якій прекрасна іменно шо кожна фраза і всі вони разом:
История, которую я хочу открыть в этом фильме, тесно переплетается с прошлым нашего народа, с нашим культурным достоянием. Именно поэтому, я выбрал такое название - «Тени незабытых предков». Есть фильм Параджанова «Тени забытых предков», мой фильм очень близко, рядом стоит ... Вы знаете, многие люди начнут думать, что это, наверное, спекуляция. В принципе, они имеют право так считать. Но, сразу хочу сказать, что кино не будет иметь ничего общего с героями и сюжетом фильма Параджанова. Это совершенно другое кино. Но, оно будет связано с мистическими силами из произведения Коцюбинского. Тем более, что с Коцюбинским я родился в один день!
Взаимоисключающие параграфы
мда...
але нехай. треш теж треба знімати. рано чи пізно кількість перейде в якість. я в це вірю.
мені трапилося інтерв’ю Любомира Левицького. ви не знаєте, хто це? ну ета же ж той самий чувак, що зняв "Штольню". і вот, він планує зняти новий фільм під назвою - увага! - "Тіні незабутих предків".
і прекрасна цитата, в якій прекрасна іменно шо кожна фраза і всі вони разом:
История, которую я хочу открыть в этом фильме, тесно переплетается с прошлым нашего народа, с нашим культурным достоянием. Именно поэтому, я выбрал такое название - «Тени незабытых предков». Есть фильм Параджанова «Тени забытых предков», мой фильм очень близко, рядом стоит ... Вы знаете, многие люди начнут думать, что это, наверное, спекуляция. В принципе, они имеют право так считать. Но, сразу хочу сказать, что кино не будет иметь ничего общего с героями и сюжетом фильма Параджанова. Это совершенно другое кино. Но, оно будет связано с мистическими силами из произведения Коцюбинского. Тем более, что с Коцюбинским я родился в один день!
Взаимоисключающие параграфы
мда...
але нехай. треш теж треба знімати. рано чи пізно кількість перейде в якість. я в це вірю.
я взагалі-то переконана і всіх переконую в тому, що сучасне українське кіно - це круто уже хоча би тому, що воно є.
мда...
але все має свої межі, і це моє переконання теж. і "закохані в київ" - це десь поза цими межами.
охохо. а ідея була така хороша.
значить, загальні зауваження:
- в цілому це часто нагадувало студенські фільми. кардинально відрізнялися вони від студенських хіба що картинкою - до неї в переважній більшості випадків претензій не було. оператори у нас традиційно ок.
- більшість режисерів із заданої теми почули слово "закохані", але не почули слова "Київ". дехто не почув ні того, ні іншого слова.
- більшість режисерів погано знайома з київськими реаліями - танцювальні туфлі можна купити дещо дешевше, ніж за 2 штуки, а рояль - це дорога річ, тому бідний, як церковна миша, пенсіонер навряд чи може назбирати на нього грошей; за розпиття спиртних напоїв на вулиці у Києві штрафують, а гітару можна просто купити в магазині, оплативши її в касі, а не всучивши тихцем конвертик продавцеві.
- мова. з 8 новел тільки одна - україномовна. решта щебечуть київським діалектом російської. звичайно ж, кожен режисер вільний сам вибирати, якою мовою знімать, але співвідношення вийшло таким, що дещо не відповідає дійсності - у Києві багато україномовних мешканців.
- і найсумніше - усі історії залишали враження надуманих і притягнутих за вуха. якась більше, якась менше. але все одно всі.
тепер окремо про кожну. я почну з кращих. отже, 3 історії, які я визнаю стерпними. нормальними. більш-менш.
"Собачий вальс" Тараса Ткаченка. мені би дуже хотілося, щоб ця історія мені сподобалася, бо я ніжно люблю Ткаченка за його "трагічне кохання до зрадливої Нуськи" і просто за те, шо він хароший чєловєк. але він усе ніяк не може морально закінчити університет і знімає дуже ліричні, поетичні сюжети в традиціях карпенка-карого, які були актуальними років -дцять тому. втім, знімає непогано. "Собачий вальс" - це мила історія про двох пенсіонерів, яких виселяють з будинку, бо його будуть зносити. добре зіграли актори, добре попрацював художник-постановник, хороша операторська робота. усе це нормально "зібрано" у фільм. все-таки відчувається режисерський досвід. на Одеському фестивалі, де показували цей альманах, жюрі відзначило цю стрічку. при чому саме так і сформулювало - що нагороджується не весь альманах, а тільки ця стрічка за режисуру.
фільм "Загублений у місті" Валерія Бебко, мабуть, найбільше відповідає темі альманаху. є тема спогадів, які прив’язані до певних місць у Києві. також є відчуття забіганості, замотаності героїв, які у щоденному метушливому місті забувають про своїх близьких. також сподобалося, що тут немає хеппі-енда - фільм закінчується тим, що у героя відбирають місто, яке він любив. хоча той факт, що цей герой вдає з себе собаку - це дуже притягнута за вуха штука, це дуже "здрастє-пожалуста" і зроблено тільки для того, щоб інтригувати глядача у першій частині фільму.
а короткометражка "Дещо" Ольги Гібелінди мені здалася найменш прив’язаною до Києва. це єдиний фільм, у якому місто не присутнє навіть як локація - усе відбувається в квартирі. тим не менше, я зараховую цей фільм до тих, що більш-менш. мені сподобалася містика в історії, яка потім обертається у "темну сторону" героя, мені сподобався сюжет, мені сподобалося, що все це зроблено як такий собі нуар місцевого розливу. непоганим був Лінецький у головній ролі. зовсім ніякою була акторка, що зіграла дружину головного героя - якась молода акторка, а грала вона жінку середніх років. не сподобалися мені зіжмакані епізоди всередині фільму.
тепер про погане.
"Три слова" Ільї Власова - цілком ніяка історія про те, як закохані з’ясовують відповідь на питання "ти мене любиш?", точніше, переважно це з’ясовує хлопець. цю історію трохи покращує кінець, який додає їй іронічності, але не рятує.
"Поверни моє кохання" Артема Семакіна мені не сподобалася зовсім. новела про те, як москвич приїжджає у Київ, аби знайти тут свого брата, що давно не подає ознак життя, а насправді потрапив під чари місцевої відьми. ця сама відьма у виконанні Даши Астафьєвої була вульгарною і штучною, ще й погано загримованою. більшість епізодів були фантастично неправдоподібними і виглядали по-дурному - якийсь невнятий сусід на сходах, що радить шукати брюнета (чи брюнетку), потім герой кидається на першу-ліпшу брюнетку на вулиці і виявляється, що саме вона зачарувала його брата, далі якісь незрозумілі блукання ресторанами, добре хоч закінчили внятно, але це мало допомогло фільму вцілому. зате прорекламували банк, який був теж "приший-пристібай". єдине, що в цьому фільмі виглядало цікавим - масовка в ресторані - вийшов справжній бал нечисті.
у стрічці "Туфлі" Дениса Гамзінова задіяний коханий лінді-хоп, але зачеплений досить бездарно. хлопець бачить на вулиці дівчину, іде за нею, приходить у танцювальну студію. але танцювати він не вміє. потім купує собі туфлі (ага, ті самі, за 2 тис.грн, заодно рекламуємо магазин і марку взуття) і приходить знову в зал. разом з туфлями він купив уміння танцювать, нада полагать, бо зразу ж він уже кружить у танці ту дівчину. пікантна подробиця - я так зрозуміла, бабло на туфлі він украв на роботі. а дівчина йому потім така "ета же танци, а то жизнь, нєльзя смєшивать". в общім. в цій історії стільки неувязок по сюжету, що вона просто розсипається і виглядає так, що всі помилилися і зняли перший чорновий варіант сценарію, а не той, що був ухвалений до запуску. но тут є мордаха Георгія Хостікоєва, в яку нєзамєдлітєльно мають закохатися всі дєвочки у віковому діапазоні 12-15 років, хоча це все одно фільм не рятує.
і - трабададам! - звання найубитіших фільмів альманаху в моєму рейтингу по-братськи ділять між собою стрічка "рука" і стрічка "остання ніч грудня", обидві авторства Олега Борщевського. ха!
отож. "остання ніч грудня" натякає нам, що у режисера багате кліпове минуле. по сюжету там получаєцця шо. дєвочка-модель і мальчік, мабуть, якийсь нєвнятний селебрітіз (ну бо чого б іще його фотографували, чи я шось неправильно поняла) сидять в кафе і трясушчимися руками п’ють каву. флеш-беками нам показують якісь сюжетно неважливі речі, в основному в магазінах. потом - аварія, де мальчік врізається на машині в таксі, в якому їхала дєвочка. потом евакуатор. і вот мальчик і дєвочка сидять в кафе. і тут - новий год. всьо. і все це карочє таке без слів. емм... це не фільм. це якийсь маловнятний кліп з поганою акторською грою і купою деталей, які "не грають".
і фільм "Рука"! боже мой, какой укурєнний треш, я аплодірую стоя))) в общім, мораль фільма я би звела до того, шо мужик - це рука. і в общім-то все, шо може робить мужик, може робить одна рука. так зачєм же тоді весь мужик? при чом тут Київ - залишається загадкою%) кста, ніяк не можу згадати, де був уже такий персонаж - рука. буду вдячна, якщо хтось згадає першоджерело, хоча сумніваюсь, що хтось дочитав до цього місця))
мда...
але все має свої межі, і це моє переконання теж. і "закохані в київ" - це десь поза цими межами.
охохо. а ідея була така хороша.
значить, загальні зауваження:
- в цілому це часто нагадувало студенські фільми. кардинально відрізнялися вони від студенських хіба що картинкою - до неї в переважній більшості випадків претензій не було. оператори у нас традиційно ок.
- більшість режисерів із заданої теми почули слово "закохані", але не почули слова "Київ". дехто не почув ні того, ні іншого слова.
- більшість режисерів погано знайома з київськими реаліями - танцювальні туфлі можна купити дещо дешевше, ніж за 2 штуки, а рояль - це дорога річ, тому бідний, як церковна миша, пенсіонер навряд чи може назбирати на нього грошей; за розпиття спиртних напоїв на вулиці у Києві штрафують, а гітару можна просто купити в магазині, оплативши її в касі, а не всучивши тихцем конвертик продавцеві.
- мова. з 8 новел тільки одна - україномовна. решта щебечуть київським діалектом російської. звичайно ж, кожен режисер вільний сам вибирати, якою мовою знімать, але співвідношення вийшло таким, що дещо не відповідає дійсності - у Києві багато україномовних мешканців.
- і найсумніше - усі історії залишали враження надуманих і притягнутих за вуха. якась більше, якась менше. але все одно всі.
тепер окремо про кожну. я почну з кращих. отже, 3 історії, які я визнаю стерпними. нормальними. більш-менш.
"Собачий вальс" Тараса Ткаченка. мені би дуже хотілося, щоб ця історія мені сподобалася, бо я ніжно люблю Ткаченка за його "трагічне кохання до зрадливої Нуськи" і просто за те, шо він хароший чєловєк. але він усе ніяк не може морально закінчити університет і знімає дуже ліричні, поетичні сюжети в традиціях карпенка-карого, які були актуальними років -дцять тому. втім, знімає непогано. "Собачий вальс" - це мила історія про двох пенсіонерів, яких виселяють з будинку, бо його будуть зносити. добре зіграли актори, добре попрацював художник-постановник, хороша операторська робота. усе це нормально "зібрано" у фільм. все-таки відчувається режисерський досвід. на Одеському фестивалі, де показували цей альманах, жюрі відзначило цю стрічку. при чому саме так і сформулювало - що нагороджується не весь альманах, а тільки ця стрічка за режисуру.
фільм "Загублений у місті" Валерія Бебко, мабуть, найбільше відповідає темі альманаху. є тема спогадів, які прив’язані до певних місць у Києві. також є відчуття забіганості, замотаності героїв, які у щоденному метушливому місті забувають про своїх близьких. також сподобалося, що тут немає хеппі-енда - фільм закінчується тим, що у героя відбирають місто, яке він любив. хоча той факт, що цей герой вдає з себе собаку - це дуже притягнута за вуха штука, це дуже "здрастє-пожалуста" і зроблено тільки для того, щоб інтригувати глядача у першій частині фільму.
а короткометражка "Дещо" Ольги Гібелінди мені здалася найменш прив’язаною до Києва. це єдиний фільм, у якому місто не присутнє навіть як локація - усе відбувається в квартирі. тим не менше, я зараховую цей фільм до тих, що більш-менш. мені сподобалася містика в історії, яка потім обертається у "темну сторону" героя, мені сподобався сюжет, мені сподобалося, що все це зроблено як такий собі нуар місцевого розливу. непоганим був Лінецький у головній ролі. зовсім ніякою була акторка, що зіграла дружину головного героя - якась молода акторка, а грала вона жінку середніх років. не сподобалися мені зіжмакані епізоди всередині фільму.
тепер про погане.
"Три слова" Ільї Власова - цілком ніяка історія про те, як закохані з’ясовують відповідь на питання "ти мене любиш?", точніше, переважно це з’ясовує хлопець. цю історію трохи покращує кінець, який додає їй іронічності, але не рятує.
"Поверни моє кохання" Артема Семакіна мені не сподобалася зовсім. новела про те, як москвич приїжджає у Київ, аби знайти тут свого брата, що давно не подає ознак життя, а насправді потрапив під чари місцевої відьми. ця сама відьма у виконанні Даши Астафьєвої була вульгарною і штучною, ще й погано загримованою. більшість епізодів були фантастично неправдоподібними і виглядали по-дурному - якийсь невнятий сусід на сходах, що радить шукати брюнета (чи брюнетку), потім герой кидається на першу-ліпшу брюнетку на вулиці і виявляється, що саме вона зачарувала його брата, далі якісь незрозумілі блукання ресторанами, добре хоч закінчили внятно, але це мало допомогло фільму вцілому. зате прорекламували банк, який був теж "приший-пристібай". єдине, що в цьому фільмі виглядало цікавим - масовка в ресторані - вийшов справжній бал нечисті.
у стрічці "Туфлі" Дениса Гамзінова задіяний коханий лінді-хоп, але зачеплений досить бездарно. хлопець бачить на вулиці дівчину, іде за нею, приходить у танцювальну студію. але танцювати він не вміє. потім купує собі туфлі (ага, ті самі, за 2 тис.грн, заодно рекламуємо магазин і марку взуття) і приходить знову в зал. разом з туфлями він купив уміння танцювать, нада полагать, бо зразу ж він уже кружить у танці ту дівчину. пікантна подробиця - я так зрозуміла, бабло на туфлі він украв на роботі. а дівчина йому потім така "ета же танци, а то жизнь, нєльзя смєшивать". в общім. в цій історії стільки неувязок по сюжету, що вона просто розсипається і виглядає так, що всі помилилися і зняли перший чорновий варіант сценарію, а не той, що був ухвалений до запуску. но тут є мордаха Георгія Хостікоєва, в яку нєзамєдлітєльно мають закохатися всі дєвочки у віковому діапазоні 12-15 років, хоча це все одно фільм не рятує.
і - трабададам! - звання найубитіших фільмів альманаху в моєму рейтингу по-братськи ділять між собою стрічка "рука" і стрічка "остання ніч грудня", обидві авторства Олега Борщевського. ха!
отож. "остання ніч грудня" натякає нам, що у режисера багате кліпове минуле. по сюжету там получаєцця шо. дєвочка-модель і мальчік, мабуть, якийсь нєвнятний селебрітіз (ну бо чого б іще його фотографували, чи я шось неправильно поняла) сидять в кафе і трясушчимися руками п’ють каву. флеш-беками нам показують якісь сюжетно неважливі речі, в основному в магазінах. потом - аварія, де мальчік врізається на машині в таксі, в якому їхала дєвочка. потом евакуатор. і вот мальчик і дєвочка сидять в кафе. і тут - новий год. всьо. і все це карочє таке без слів. емм... це не фільм. це якийсь маловнятний кліп з поганою акторською грою і купою деталей, які "не грають".
і фільм "Рука"! боже мой, какой укурєнний треш, я аплодірую стоя))) в общім, мораль фільма я би звела до того, шо мужик - це рука. і в общім-то все, шо може робить мужик, може робить одна рука. так зачєм же тоді весь мужик? при чом тут Київ - залишається загадкою%) кста, ніяк не можу згадати, де був уже такий персонаж - рука. буду вдячна, якщо хтось згадає першоджерело, хоча сумніваюсь, що хтось дочитав до цього місця))
окей.
сходила я вчора на ту зустріч випускників. ну шо я вам скажу, було даже мілєнько.
приїхала я в Обухів. там такі калюжі по коліна на тротуарах, бо їх ніхто не чистив від снігу. допливла я до означеного ресторану, сумніваючись, той це чи не той, але на подвір’ї тусив мій однокласник і однокласниця, тож це було тут. ну, пообіймалися, я зайшла в ресторан.
там було ще четверо наших дівчат: одна в плюшевому платті в леопард; одна дуже розтовстівша мама-двох-дітей, що виглядала старше свого віку, але була вся така хохотушка-вєсєлушка; одна розтовстівша колишня перша-красуня (пофіг, що розтовстівшала, вона єдина підчепила якогось пацана в ресторані, що виглядав ще більш-менш); і ще одна - співачка з цього ресторану, яка в школі була ніякою, а тепер стала дуже гарною і, здається, навіть розумною.
( багато тексту )
сходила я вчора на ту зустріч випускників. ну шо я вам скажу, було даже мілєнько.
приїхала я в Обухів. там такі калюжі по коліна на тротуарах, бо їх ніхто не чистив від снігу. допливла я до означеного ресторану, сумніваючись, той це чи не той, але на подвір’ї тусив мій однокласник і однокласниця, тож це було тут. ну, пообіймалися, я зайшла в ресторан.
там було ще четверо наших дівчат: одна в плюшевому платті в леопард; одна дуже розтовстівша мама-двох-дітей, що виглядала старше свого віку, але була вся така хохотушка-вєсєлушка; одна розтовстівша колишня перша-красуня (пофіг, що розтовстівшала, вона єдина підчепила якогось пацана в ресторані, що виглядав ще більш-менш); і ще одна - співачка з цього ресторану, яка в школі була ніякою, а тепер стала дуже гарною і, здається, навіть розумною.
( багато тексту )
у п’ятницю я здобуду вєсьма інтєрєсний експіріенс - я схожу на зустріч випускників школи. я ніколи не бувала на подібних заходах %) а уже 10 років, як ми закінчили школу. ого. багатьох людей я не бачила кілька років. а декого не бачила з часів школи. так вийшло, що ні з ким із них я не підтримую зв’язок.
я сподіваюся, мені буде цікаво їх побачити.
мама дуже хвилюється, що я вдягну, і радить "отой сірєнєвенький костюмчик, який подарувала бабуся".
я думаю над сумою в 200 грн, яку треба здати на цю зустріч, щоб оплатити замовлення в ресторані. я усвідомлюю своє ніщєбродство і жлобство, але я якось ходжу в заклади, де 200 плюс-мінус - це сума чеку на двох. і це Київ. а зустріч випускників - це Обухів. ну ладно, я не в курсі, що там з ресторанами в Обухові, може, цей накращий за специфічними зустрічевипускниковськими параметрами.
нас там буде, здається, 9 чел. із них 8 дівчат. наскльки я знаю, всі одружені й у всіх є діти.
я щиро сподіваюся, що їм насправді пофіг на мене, як і мені на них, і просто цікаво їх побачити. мене хвилює, як уникнути питань на зразок "коли ж ти збираєшся виходити заміж? а діти?" або "скільки ти заробляєш?". я не хочу обговорювати з ними свої та їхні особисті справи, я хочу поговорити з ними про погоду чи інші загальні речі. але які??? статус обухова як міста обласного підпорядкування та перспективи його приєднання до києва - це достойна тема для розмови на зустрічі випускників? а ще? кіно, музика? є підозра, що більшість не цікавиться такими речами.
в общім. ви ходили на зустрічі випускників? як усе проходило?
я сподіваюся, мені буде цікаво їх побачити.
мама дуже хвилюється, що я вдягну, і радить "отой сірєнєвенький костюмчик, який подарувала бабуся".
я думаю над сумою в 200 грн, яку треба здати на цю зустріч, щоб оплатити замовлення в ресторані. я усвідомлюю своє ніщєбродство і жлобство, але я якось ходжу в заклади, де 200 плюс-мінус - це сума чеку на двох. і це Київ. а зустріч випускників - це Обухів. ну ладно, я не в курсі, що там з ресторанами в Обухові, може, цей накращий за специфічними зустрічевипускниковськими параметрами.
нас там буде, здається, 9 чел. із них 8 дівчат. наскльки я знаю, всі одружені й у всіх є діти.
я щиро сподіваюся, що їм насправді пофіг на мене, як і мені на них, і просто цікаво їх побачити. мене хвилює, як уникнути питань на зразок "коли ж ти збираєшся виходити заміж? а діти?" або "скільки ти заробляєш?". я не хочу обговорювати з ними свої та їхні особисті справи, я хочу поговорити з ними про погоду чи інші загальні речі. але які??? статус обухова як міста обласного підпорядкування та перспективи його приєднання до києва - це достойна тема для розмови на зустрічі випускників? а ще? кіно, музика? є підозра, що більшість не цікавиться такими речами.
в общім. ви ходили на зустрічі випускників? як усе проходило?
один мій друг, назвемо його, припустимо, Ігор, одного разу їхав до своєї коханої. було це кілька років тому, і він тоді жив у гуртожитку, а кохана (чудова дівчина, між іншим) жила з батьками, і між ними пролягав якийсь шмат міста, по якому їздила маршрутка.
Ігор вийшов на зупинку маршруток і став чекати. була якась паршива мокра холодна пора року, і маршрутка довго не з’являлася. Ігорю хотілося скоріше вже поїхати, тож він активно виглядав маршрутку. він це робив традиційно і без спецефектів - стояв на краєчку тротуару біля зупинки, повернувшись обличчям у той бік, звідки мала приїхати маршрутка, і час від часу трохи нахилявся у бік дороги, аби побачити омріяний транспорт як можна раніше.
перед Ігорем стояла дівчина (не прямо зовсім-зовсім перед ним, ну, може на метр перед ним). ця дівчина стояла теж обличчям назустріч транспорту, що під’їжджав до зупинки, відповідно, спиною до Ігоря. просто собі дівчина (на перший погляд), без особливих прикмет, крім наявності великої сумки в руках. Ігор цю баришню і не помітив би, якби вона трохи не загороджувала йому горизонт, на якому мала з’явитися маршрутка. власне, тому він і нахилявся в бік проїжджої частини - щоб, так би мовити, заглянути за цю дівчину.
тобто. він цю дівчину сприймав тільки як деякий об’єкт у полі зору і, як йому здавалося, не чинив щодо неї абсолютно ніяких дій.
але так здавалося тільки йому. коли він у черговий раз нахилився до дороги, зазираючи ЗА дівчину, вона до нього різко повернулася і закричала:
- чьо ти лєзєш чьо ти хочєш от мєня уйді вон!
Ігор підскочив від несподіванки, швидко відступив і сказав:
- всьо нормально, нормально, ізвінітє...
і відійшов.
маршрутки все не було. Ігор тинявся по зупинці і думав про щось хороше. швидше за все, про свою кохану (справді чудову дівчину), яка чекала на нього в теплому будинку, і можливо, вже навіть ставила кип’ятити чайник, аби напоїти Ігоря гарячим чаєм. треба сказати, що у Ігоря взагалі є прекрасна здатність помічати хороше, думати про хороше і говорити про хороше. на неприємностях він не концентрується і швидко їх забуває.
часом занадто швидко.
отож, він задумався, замріявся і не сконцетрувався на тому, що до дівчини з великою сумкою краще не підходити, особливо зі спини, і особливо не варто виглядати з-за неї на дорогу. і повторив цю заборонену послідовність дій - просто подивитися, чи не їде та клята маршрутка, нічого особистого.
дівчина з великою сумкою підскочила, розвернулася до Ігоря і закричала:
- шо ти лєзєшь сволачь отвалі щас урою!!!
і тут дівчина жестом середньовічного лицаря, що дістає свій меч із піхов, вихопила зі своєї сумки бейсбольну биту. нормальну так, справжню бейсбольну биту.
(в альтернативному варіанті реальності у Ігоря міг би виявитися м’ячик для бейсболу, яким він у відповідь міг би запустити по дівчині. але м’ячика у Ігоря не було)
Ігор відскочив, і, відступаючи назад і витягнувши перед собою руки, повторював:
-усьо-нормально-ізвінітє-пожалуйста-всьо-н ормально...
опинившись на безпечній відстані, Ігор вирішив більше не підходити до краю тротуару взагалі. але тепер він уже не міг стриматися і тихцем спостерігав за дівчиною - що ж вона робитиме далі.
і - контрольний у голову %)
дівчина запхнула бейсбольну биту в сумку.
дістала натомість звідти Біблію. і почала її читати упівголоса.
Епілог
пройшло кілька тижнів. Ігор знову чекав маршрутку. він її швидко дочекався, і, перебуваючи в своєму звичному хорошому настрої, застрибнув у салон. там було вільне місце (на здвоєному сидінні, те місце, що біля проходу), туди Ігор і сів. звичайно ж, він не подивився, хто уже сидів на цьому сидінні, тільки біля вікна.
це була та сама дівчина з тією ж великою сумкою, і дивилася вона на Ігоря великими сповненими жаху очима.
Ігор вийшов на зупинку маршруток і став чекати. була якась паршива мокра холодна пора року, і маршрутка довго не з’являлася. Ігорю хотілося скоріше вже поїхати, тож він активно виглядав маршрутку. він це робив традиційно і без спецефектів - стояв на краєчку тротуару біля зупинки, повернувшись обличчям у той бік, звідки мала приїхати маршрутка, і час від часу трохи нахилявся у бік дороги, аби побачити омріяний транспорт як можна раніше.
перед Ігорем стояла дівчина (не прямо зовсім-зовсім перед ним, ну, може на метр перед ним). ця дівчина стояла теж обличчям назустріч транспорту, що під’їжджав до зупинки, відповідно, спиною до Ігоря. просто собі дівчина (на перший погляд), без особливих прикмет, крім наявності великої сумки в руках. Ігор цю баришню і не помітив би, якби вона трохи не загороджувала йому горизонт, на якому мала з’явитися маршрутка. власне, тому він і нахилявся в бік проїжджої частини - щоб, так би мовити, заглянути за цю дівчину.
тобто. він цю дівчину сприймав тільки як деякий об’єкт у полі зору і, як йому здавалося, не чинив щодо неї абсолютно ніяких дій.
але так здавалося тільки йому. коли він у черговий раз нахилився до дороги, зазираючи ЗА дівчину, вона до нього різко повернулася і закричала:
- чьо ти лєзєш чьо ти хочєш от мєня уйді вон!
Ігор підскочив від несподіванки, швидко відступив і сказав:
- всьо нормально, нормально, ізвінітє...
і відійшов.
маршрутки все не було. Ігор тинявся по зупинці і думав про щось хороше. швидше за все, про свою кохану (справді чудову дівчину), яка чекала на нього в теплому будинку, і можливо, вже навіть ставила кип’ятити чайник, аби напоїти Ігоря гарячим чаєм. треба сказати, що у Ігоря взагалі є прекрасна здатність помічати хороше, думати про хороше і говорити про хороше. на неприємностях він не концентрується і швидко їх забуває.
часом занадто швидко.
отож, він задумався, замріявся і не сконцетрувався на тому, що до дівчини з великою сумкою краще не підходити, особливо зі спини, і особливо не варто виглядати з-за неї на дорогу. і повторив цю заборонену послідовність дій - просто подивитися, чи не їде та клята маршрутка, нічого особистого.
дівчина з великою сумкою підскочила, розвернулася до Ігоря і закричала:
- шо ти лєзєшь сволачь отвалі щас урою!!!
і тут дівчина жестом середньовічного лицаря, що дістає свій меч із піхов, вихопила зі своєї сумки бейсбольну биту. нормальну так, справжню бейсбольну биту.
(в альтернативному варіанті реальності у Ігоря міг би виявитися м’ячик для бейсболу, яким він у відповідь міг би запустити по дівчині. але м’ячика у Ігоря не було)
Ігор відскочив, і, відступаючи назад і витягнувши перед собою руки, повторював:
-усьо-нормально-ізвінітє-пожалуйста-всьо-н
опинившись на безпечній відстані, Ігор вирішив більше не підходити до краю тротуару взагалі. але тепер він уже не міг стриматися і тихцем спостерігав за дівчиною - що ж вона робитиме далі.
і - контрольний у голову %)
дівчина запхнула бейсбольну биту в сумку.
дістала натомість звідти Біблію. і почала її читати упівголоса.
Епілог
пройшло кілька тижнів. Ігор знову чекав маршрутку. він її швидко дочекався, і, перебуваючи в своєму звичному хорошому настрої, застрибнув у салон. там було вільне місце (на здвоєному сидінні, те місце, що біля проходу), туди Ігор і сів. звичайно ж, він не подивився, хто уже сидів на цьому сидінні, тільки біля вікна.
це була та сама дівчина з тією ж великою сумкою, і дивилася вона на Ігоря великими сповненими жаху очима.
їздила до батьків, бачила телевізор. там реклама всього. зокрема, якогось засобу проти грипу й застуди, типу їжте профілактично - і не хворітимете. імунітет підвищує, всі дєла...
читал пейджер, много думал
цікаво, комусь допомагає? усе життя, крім останніх кількох років, я хворіла застудами багато, епічно, з обов’язковим переходом застуди найчастіше у бронхіт (якщо в ангіну - щитай шо повезло, якщо не повезло - то в запалення легень). потім усе це добро лікувалося антибіотиками. ніякі імунітетопідвищуючі та грипопрофілактичні пігулки, краплі і т.д, які я пила, не давали помітного ефекту. методом проб і помилок було виявлено кілька засобів, які добре впливають на мій імунітет чи то стійкість організму до застуд:
по-перше, влітку треба їздити на море і багато там купатися. купатися старанно і ретельно, бажано вчитися плавати (пофіг, якщо вмієш), тобто купатися так, щоб якісно наковтатися води і промити носоглотку та вуха.
по-друге, магічєскімі целєбнимі свойствамі обладає басейн під відкритим небом. такий, який із підігрівом і в якому можна купатися практично при будь-якій температурі повітря. також ефективна ковзанка. усі інші фізичні активності, які я випробувала на собі (шейпінг, йога, танці) помітно не впливають на стійкість організму до застуд. нажаль.
ще, здавалось би, важливим має бути харчування, але тут я нічого особливого не помітила. гаряче молоко, апельсини і мед треба їсти в особливо холодну погоду або після того, як перемерзла.
ще - добре спати, не нервувати і тепло одягатися.
що ви робите, аби не застуджуватися?
цікаво, комусь допомагає? усе життя, крім останніх кількох років, я хворіла застудами багато, епічно, з обов’язковим переходом застуди найчастіше у бронхіт (якщо в ангіну - щитай шо повезло, якщо не повезло - то в запалення легень). потім усе це добро лікувалося антибіотиками. ніякі імунітетопідвищуючі та грипопрофілактичні пігулки, краплі і т.д, які я пила, не давали помітного ефекту. методом проб і помилок було виявлено кілька засобів, які добре впливають на мій імунітет чи то стійкість організму до застуд:
по-перше, влітку треба їздити на море і багато там купатися. купатися старанно і ретельно, бажано вчитися плавати (пофіг, якщо вмієш), тобто купатися так, щоб якісно наковтатися води і промити носоглотку та вуха.
по-друге, магічєскімі целєбнимі свойствамі обладає басейн під відкритим небом. такий, який із підігрівом і в якому можна купатися практично при будь-якій температурі повітря. також ефективна ковзанка. усі інші фізичні активності, які я випробувала на собі (шейпінг, йога, танці) помітно не впливають на стійкість організму до застуд. нажаль.
ще, здавалось би, важливим має бути харчування, але тут я нічого особливого не помітила. гаряче молоко, апельсини і мед треба їсти в особливо холодну погоду або після того, як перемерзла.
ще - добре спати, не нервувати і тепло одягатися.
що ви робите, аби не застуджуватися?
ну от чому так.
коли чогось сильно хочеш. хочеш, хочеш, хочеш, старанно так і довго хочеш. а його все нема. потім, якщо у мірозданія хороший настрій, то можливі 2 варіанти: 1. мірозданіє змилостивлюється і предмет бажання все-таки матеріалізується в зоні досяжності; 2. мірозданіє показує, що предмет бажання тобі нафіг не впав, і ти перестаєш це хотіти.
якщо в мірозданія поганий настрій, то реалізується третій варіант - ти вже цього не хочеш, але отримуєш. дуже обломистий варіант
а буває ж так, що просто подумаєш про якусь фігню "о, хороша фігня, можна би" - і бац, через деякий час (у мене - через 2 тижні, як правило), фігня опиняється в тебе.
мораль? не знаю. але спасіба, дорогоє мірозданіє.
коли чогось сильно хочеш. хочеш, хочеш, хочеш, старанно так і довго хочеш. а його все нема. потім, якщо у мірозданія хороший настрій, то можливі 2 варіанти: 1. мірозданіє змилостивлюється і предмет бажання все-таки матеріалізується в зоні досяжності; 2. мірозданіє показує, що предмет бажання тобі нафіг не впав, і ти перестаєш це хотіти.
якщо в мірозданія поганий настрій, то реалізується третій варіант - ти вже цього не хочеш, але отримуєш. дуже обломистий варіант
а буває ж так, що просто подумаєш про якусь фігню "о, хороша фігня, можна би" - і бац, через деякий час (у мене - через 2 тижні, як правило), фігня опиняється в тебе.
мораль? не знаю. але спасіба, дорогоє мірозданіє.


